В ЕВАКУАЦІЇ

Сотні тисяч українських євреїв вижили після німецького натиску, тому що втікли на схід

Софія Aбідор

Світлину знято в Бутурлинівці Воро- незької області (Росія) в 1941 р Інтерв’юер – Елла Левицька

Це я з моїм чотиримісячним сином Ізяславом Aбідором. Сфотографува- лися для того, щоб надіслати світлину чоловікові Григорію на фронт. Ми евакуювалися з Одеси, коли німці оточили її, подолали шлях на човні та потягом до Бутурлинівки, де жила моя сестра. Проживали там півроку, допоки німці не розпочали наступ на Воронеж. Ми евакуювали далі на схід: у Ташкент, Узбекистан. Пізніше ми дізналися, що Григорій помер: його поїзд підірвався на міні в м. Марганець.

Єлизавета Затковетська

Світлину знято в Беговаті (Узбекистан) Інтерв’юер – Жанна Літинська

Мій син Михайло (ліворуч) з дочками сестри Ціліі в Беговаті. Наші чоловіки були на фронті. Цілія і я працювали в колгоспі. Ми повернулися до Kaлініндорфа після того, як його звільнено в 1944 р. З`сувавлося, що наш будинок зайнятий чужими людьми. Сільрада повернула нам тільки його поло- вину. Проте ми раділи тому, що в нас є будинок.

Серафима Гуревич

Світлину знято в Алма-Аті (Казахстан) 1943- го року Інтерв’юер – Елла Левицька

Мій батько Наум Гуревич у військовому госпіталі в Алма-Аті (Казахстан). Моя мати і я евакуювалися в це місто в 1943 році. Дорогою до Алма-Ати ми дізналися, що мого батька поранили на фронті і йому ампутували ногу. Його відправили до Алма-Ати на санітарному поїзді. Умови в лікарні були жахливими, не вистачало всього. Але, завдяки догляду матері, мій батько вижив.

Цилія Агуф

Світлину знято в Кустанані (Ка- захстан) у 1944 р Інтерв’юер – Олена Заславська

Ось фотографія моєї дочки Ві- кторії, яку зроблено для того, щоб відправити батькові на фронт. Мій чоловік і я одружи- лися в Казахстані після того, як евакуювалися з Києва. Невдовзі, через тиждень після нашого ве- сілля, його відправили на фронт. Я була дуже засмучена, оскільки була вагітна в такий скрутний час. Проте я народила сильну та здорову дочку в 1942 році.

Марина Шойхет

Ссвітлину знято в Чимкенті (Казахстан) 1943-го року Інтерв’юер – Володимир Зайденберг

Я (перша зліва) з двоюрідною сестрою Марою та з моїми тітками. Брат моєї матері Григорій і його сім’я взяли нас до себе і одинадцятеро людей зайняли дві кімнати. У нас не було достатньо їжі, тому ми їли борошно з водою і готували місцевих черепах. Це були важкі роки, але люди завжди приходили до нас на чашку чаю. Ми, дівчата, читали вірші і співали. Ми повернулися до Києва в квітні 1945 р.

Тетяна Tіліпман

Світлину знято в Бастандіку (Казахстан) 1954-го року Інтерв’юер – Людмила Гріншпоон

Мої батьки Срул і Гaнa Крупники зі своїми онуками. Ми евакуювалися в Казахстан у час війни, але наші батьки залишилися. Мій молодший син Євген плаче тому, що він не хоче фотографуватися. Мій батько був віруючою і дуже винахідливою людиною. У Суккот він змайстрував нашу імпровізовану душову кабіну в сукку, а на Хануку він поклав карто- плю в лампи та запалив їх бавовня- ним маслом та гнотами.

Саймон Гонопольський

Світлину знято в Кустанаї (Казахстан) 1942 року Інтерв’юер – Людмила Гріншпоон

Моя мати і я в евакуації в Кустанаї, що в Казахстані, 1942 року. Ми ева- куювалися з Одеси восени 1941 р. і один з місцевих жителів у Кустанаї взяв нас до себе. Я вчився там до 7 класу. Місцеві хлопчаки називали мене «жидом». Відтак я побився з ними і вони більше ніколи не потур- бували мене. Після 7-го класу пішов влаштуватися на роботу і дізнався більше про торгівлю та обробку дерева. Я вкрав деякі матеріали з роботи, які допомогли нам вижити.

Герда Каган

Світлину знято в Андижані (Узбекистан) 1943-го року Інтерв’юер – Наталія Рєзанова

Це я в Андижані, що в Узбекистані, куди мої батьки, бабу- ся і я евакуювалися в час війни. Мені було 11 років. Відтак я пішла до школи. Один з хлопчиків бив мене тому, що я була єврейкою. Ми, школярі, влаштовували концерти в лікарнях, де я бачила багато важкокопоранених і скалі- чених людей. З тих пір для мене немає нічого страшні- шого, ніж думки про війну.